«Ніколи знову» – це лаконічне гасло, що апелювало до кривавого досвіду XX століття, мало б унеможливити повторення жахіть масових вбивств та знущань з цивільного населення в ході військових конфліктів у майбутньому.

Проте агресія РФ проти суверенної України та злочини щодо цивільних з боку російської армії перекреслили це повторюване десятиліттями гасло. Вони яскраво демонструють, що багато жахіть Другої світової війни знову стали реальністю в Європі, а її уроків – так і залишилися людством невивченими.

Трагічним свідченням цього є доля тих людей, які змогли пережити нелюдські умови гітлерівських концтаборів чи окупації, а загинули внаслідок так званої «денацифікації» рашистських військ.

Борис Тимофійович Романченко був в’язнем одного з найбільших концтаборів нацистської Німеччини — Бухенвальду. Крім того, його утримували в таборах Пенемюнде, Дора та Берген-Бельзен. Він опікувався збереженням пам’яті про нацистські злочини, був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора. Бувши свідком жахіть Другої світової війни, Борис Тимофійович передавав знання про них майбутнім поколінням. Його життя обірвалося не у нацистській в’язниці чи за колючим дротом, а у власній харківській квартирі, в яку 18 березня 2022 року влучили смертоносною зброєю росіяни. Борису Романченку було 96 років.

Ванда Семенівна Об’єдкова була однією з тих людей, які вижили в окупованому гітлерівцями Маріуполі. Її мати була єврейкою, тож уникнути арешту жінці не вдалося. Сама ж Ванда Семенівна вижила тільки тому, що переховувалася від нацистів у міських підвалах. У цих же міських маріупольських підвалах обірвалося через 80 років її життя, 4 квітня 2022 року, коли вулиці й будинки міста перетворювали в пустку російська артилерія й авіація. За свідченням її доньки, Ванду Семенівну, замучену до смерті холодом, голодом і спрагою, поховали в громадському парку знищеного Маріуполя.